Інвалідність не обмежує

Люди з інвалідністю – найуразливіша категорія шукачів роботи. Знайти вакантне місце, порозумітися з керівником, влитися в колектив – багато випробувань, які їм необхідно подолати. Як роботодавцю розгледіти цінність та незамінність такого працівника? Та як допо­могти стати повноцінним членом трудового колективу.

Часто людям з інвалідністю доводиться обіймати низькооплачувані посади без можливості кар’єрного зростання. Їм залишається лише мріяти про улюблену справу. Довгий пошук себе у професії був і в Марини Сташиної-Неймет, експертки з питань доступності ГО «Громадський холдинг «Група впливу», членкині ради Закарпатського обласного товариства осіб з інвалід­ністю. 

– Марино, чи пригадуєте з власного досвіду факти дискримінації під час пошуку роботи?

– Були відмови у працевлаштуванні, коли я стояла на обліку в службі зайнятості, тому що ніхто не ставив собі запитання, чи можу я працювати за комп’ютером. Бачили, що є інвалідність по зору, – і відмовляли. Проте зараз стільки адаптивних програм для людей з такими обмеженнями! Незрячі навіть програмують. А людина, яка має певний відсоток зору, може працювати. Таких «необізнаних» роботодавців потрібно притягувати до відповідальності, оскільки відмова у працевлаштуванні за ознакою інвалідності, тим паче не об’єктивна, не обґрунтована. Також, коли я працювала вчителем, керівники вимагали писати конспекти вручну, і це створювало дискомфорт. Це було 10 років тому, коли вже майже всі вміли працювати на комп’ютерній техніці. Мала також  труднощі з дорогою і графіком роботи. На жаль, для людей з інвалідністю немає якісної інфраструктури для пересування й на сьогоднішній день. Це призводило до запізнень. У результаті, керівники робили все, аби я цю роботу покинула. Сьогодні мені більше таланить. Є нюанси з таймлайном, але якщо роботодавець готовий домовлятися – усе можна узгодити.

– А як можна заохочувати роботодавців бути лояльнішими?

– Потрібно не заохочувати, а інформувати, як може працювати людина з інвалідністю, щоб роботодавці не лякалися, побачивши словосполучення «людина з інвалідністю». Другий момент – не варто робити систему квот під час працевлаштування. Формально її виконують усі, а насправді – тільки на папері. Або ж буває, що «праце­влаштовані» лише трудові книжки. Держава має створювати не систему пільг, а умови для роботодавців, щоб вони могли пристосувати робочі місця та умови роботи залежно від людини та її типу інвалідності. А ще сприяти загалом в облаштуванні безперешкодного простору відповідно до ДБН В.2.2-40:2018 Інклюзивність будівель і споруд. Ми маємо спонукати до того, аби особи з інвалідністю стали видимими у суспільстві.

– Продовжуючи тему бар’єрів, із чим стикається такий працівник?

– Найперше – фізичні бар’єри. На робочих місцях не облаштований простір. Немає пандусів. В офісах вузькі двері, немає доступних вбиралень. Іноді потреби не стільки пов’язані з інвалідністю, скільки зі створенням умов, у яких може працювати така особа. Скажімо, мені потрібно збільшувати текст на моніторі, адаптовувати під свої можливості всі налаштування в комп’ютері. Для повністю незрячої людини потрібно, щоб були програми екранного доступу. Якщо говоримо про особу на колісному кріслі, то їй потрібно надати невисокий стіл. Проблеми виникають також із традиційними офісними стільцями, висота яких не регулюється.

– Яким категоріям осіб з інвалідністю найважче працевлаштуватися?

– Людям з порушенням слуху, зору, опорно-рухового апарату. Виникають проблеми з комунікацією, хоч це залежить від сфери, у якій людина має намір працювати. Такі категорії осіб здебільшого виконують некваліфіковану роботу. Це низькооплачувана робота, отриманих за неї коштів на життя не вистачає. А багатьом людям
з обмеженими можливостями потрібні також додаткові оплачувані реабілітаційні послуги, які допомогли б їм бути більше залученими в життя суспільства. Люди з порушенням зору теж зіштовхуються з неадаптивністю.

Окремо варто виділити осіб, котрі мають психологічні порушення. Ця сфера в нас недостатньо вивчена. Багато хто не розуміє, як спілкуватися з такою людиною. На жаль, в Україні немає широкого спектру діагностичних та реабілітаційних послуг, щоб виявляти порушення психічного здоров’я ще в дитинстві. Щоб до повноліття дитина могла інтегруватися в зовнішній світ.

Маємо розуміти: не всі люди з особливими потребами мають змогу отримувати освіту, яка б відповідала не лише їхнім індивідуальним потребам, а й ринку праці. Був такий випадок – жінка з інвалідністю по зору закінчила курси масажиста. Раніше вона могла працювати в закладі охорони здоров’я, не маючи медичної освіти. Станом на сьогодні ця норма вже не діє. Водночас, нині за законодавством працівника не можна звільнити через інвалідність. Але й не передбачено можливостей, аби ця масажистка отримала відповідну освіту зі збереженням робочого місця.

Ще одна перешкода у праце­влаштуванні – не всі можуть виконувати роботу в нічні години. Потрібно зважати на потреби та можливості самої людини. Із власного досвіду скажу: мені вночі важко працювати, хоча прямого офіційного медичного протипоказання щодо цього не маю. Натомість вдень виконую багатозадачну роботу.

– Організація «Група впливу»  (https://www.facebook.com/grupa.vplyvu/?locale=ru_RU)  працює над врегулюванням питання працевлаштування осіб з інвалідністю?

– Ми проводимо роз’яснювальну роботу, аналізуючи також законодавчі ініціативи. Якщо буде потреба чи запит, зокрема, з боку партнерів, оскільки організація діє не локально, а на всеукраїнському рівні, ми готові реалізовувати відповідні адвокаційні кампанії щодо захисту права на працевлаштування людей з інвалідністю. Роботодавці можуть і самі вивчати це питання. На сайті та сторінках у соціальних мережах нашого громадського холдингу є, наприклад, інформація, як спілкуватися з людьми, які мають порушення зору.

– Із Ваших спостережень, зараз працевлаштуватися простіше, ніж було раніше?

– Певною мірою, так. В інформаційному просторі більше говорять про рівність та захист прав. Люди з інвалідністю поступово стають активнішими. Впливає й те, які проєкти реалізують громадські об’єднання в Україні. Наприклад, Національна стратегія зі створення безбар’єрного простору, незважаючи на всі виклики, пов’язані з бойовими діями на території України, теж сприяє зрушенням у цій сфері. Роботи ще багато, вона лежить у міжсекторальній площині. Тут мають працювати роботодавці, освітяни, держава, громадський сектор. Якщо хочемо щось змінювати, спершу мусимо добре вивчити ринок праці. Професії зникають, трансформуються, з’являються нові.

– Яка найбільша перешкода для осіб, що прагнуть знайти своє місце під сонцем? 

– Не виділяла б щось одне. На усунення фізичних бар’єрів потрібно багато часу: проблеми з коштами, погодженням певних документів, проєктів, перебудування. Психологічні бар’єри усувати можна вже зараз. Суспільство повинно зрозуміти, що інвалідність не обмежує. Обмежують стереотипи, дискримінація, незнання того, що всі ми рівні.

– Виділіть рекомендації, як колеги можуть допомогти влитися в колектив людині з інвалідністю.

– Перший контакт буває складним. Якщо говоримо з людиною, яка не бачить, можна легенько торкнутися руки, це вже привертає увагу. Далі, у процесі комунікації, можна запитати, чи потрібна якась допомога. Якщо так, не можна одразу брати і тягнути людину за руку в потрібному напрямку. Теж варто запитати, як саме це зробити. Сприяти тому, аби простір був дійсно адаптований під людину. Не змінювати місця розташування речей, особливо якщо це стосується простору, де перебуває незряча людина. Загалом потрібно бути толерантними. Якщо критикуємо людину, то саме її дії в роботі, і не можна переходити на особистості. Варто ділитися своїм досвідом, можна залучати до активностей і в позаробочий час. 

Як бачимо, поліпшувати життя та активність інших у наших силах. Потрібно лише бути небайдужими та толерантними!

Тетяна Лесюк, головний спеціаліст сектору взаємодії зі ЗМІ та громадськістю Західного міжрегіонального управ­ління Державної служби з питань праці

Фото з соціальних мереж