Вийшов журнал № 4/2022. Питання безпеки та здоров’я працівників – завжди на часі

Безпека праці в той час, коли в Україні від рук рашистських окупантів гинуть сотні військових і цивільних громадян, може здаватися неактуальною.

Водночас наше працеохоронне видання не відкладає тему збереження життя та здоров’я працівників на потім, на «після війни». Адже працювати в Україні стало ще небезпечніше. Збройна боротьба додала нових небезпечних чинників, яких раніше в нас не було. Тож роботодавцям доводиться приймати ці нові ризики війни, навіть не маючи змоги в якийсь спосіб на них вплинути.

Вважаю неприпустимим списувати на війну загибель і травмування людей, які створюють національний продукт, відновлюють та відбудовують Україну. Тому увага до цих питань має тільки зростати.

Статистика втрат на виробництві нині не менш гірка, ніж статистика втрат серед військових і цивільного населення. За даними Держпраці, із 24 лютого і станом на 12 квітня (близько півтора місяця війни) на виробництві смертельно травмувалися 115 працівників. Вдумаймося: за півтора місяця – 115 смертей! Тоді як за 12 місяців минулого року (не враховуючи смертність від COVID-19) на виробництві загинули 386 працівників – у середньому 32 працівники щомісяця.

Так, є невиробничий небезпечний чинник: зі 115 смертельних нещасних випадків 50 сталося внаслідок поранень, які працівники дістали під час виконання трудових обов’язків. Більшість із них розслідують, а там, де сьогодні через військову агресію встановити обставини травмування неможливо, терміни розслідування подовжено до безпечнішого часу.

Та навіть якщо не брати до уваги н/в, де «травмувальним» чинником є війна, рівень виробничого травматизму зі смертельними наслідками в помісячному обчисленні підвищився удвічі. І це притому, що, за даними Міністерства фінансів України, від початку війни близько 30% українських підприємств повністю припинили діяльність, а 45% – працюють частково. Тобто майже половина виробничих площ простоює, однак травматизм на виробництві зростає.Тож нині частота н/в на виробництві набагато вища, ніж у мирний час, і порівняно з попереднім роком фактично збільшилася у понад чотири рази.

Інший аспект – соціальні виплати потерпілим. Чинний механізм розслідування н/в і подальшого відшкодування шкоди травмованим і сім’ям загиблих не передбачає фінансування Фондом соціального страхування таких видатків без затвердженого комісією акта розслідування. А отже, там, де завершити розслідування неможливо, потерпілі залишаються сам на сам зі своєю бідою, не маючи коштів на лікування та прожиття. І це під час війни!

На жаль, бюрократична державна машина в Україні поки не здатна оперативно вирішити ці питання через внесення змін до відповідних нормативних актів. Для цього потрібне дуже сильне бажання та політичне лобі, якого, очевидно, немає у відповідних державних інституцій.

І ще одне питання – джерело коштів для компенсацій застрахованим особам. Украй несправедливо, якщо виплати потерпілим на виробництві від збройної агресії росії буде спрямовано з Фонду соціального страхування України, де акумульовано страхові внески від вітчизняних підприємств. Адже не з провини українських роботодавців на виробництві гинуть працівники унаслідок бомбардувань та обстрілів окупанта. Розумний варіант – здійснити виплати потерпілим із держбюджету з подальшим позовом до російської федерації про компенсацію таких страхових виплат. Це той шлях, яким буде йти наша держава в питаннях компенсації за втрачене майно фізичних та юридичних осіб, за зруйновану інфраструктуру населених пунктів. За всю заподіяну Україні шкоду має сплачувати агресор!!!