У новий рік – з вірою в майбутнє!

Україна увійшла у 2025 рік у стані нещадної війни, у щупальцях спрута-корупції, але з людьми, які, попри загрози, залишилися в країні. Які вірять у наше майбутнє, віддані своїй землі й роблять усе можливе в окопах і на робочих місцях, щоб зламати хребет знахабнілому ворогові.

Щоб вижити країні, потрібно гуртуватися з державами-однодумцями, з військовими блоками, адже без’ядерна держава, що не має партнерської підтримки, – це здобич для агресора. Прагнучи вирватися з пазурів монстра, Україна обрала складний шлях – вступ до Євросоюзу та Північноатлантичного альянсу. Ухвалює відповідне законодавство, створює численні антикорупційні органи, у надскладних умовах відстоює свій вибір на міжнародних майданчиках. Ніби кругом відчинені двері, але чомусь не беруть у компанію – обіцяють, але потім зволікають, шукаючи дедалі нові й нові аргументи. Звичайно, бояться російського звіра, який живиться цим страхом і ще більше скаженіє.

Але не тільки цей зовнішній фактор відштовхує західних партнерів, викликає недовіру до України. Подекуди наші потуги в євроінтеграційних змінах нагадують костюмоване дійство – зовні нібито все за європейськими прогресивними канонами, гарний танок і пісні для «європейських» вух. Та відхилиш завісу – а там хто в ліс, хто по дрова, немає чіткого розуміння, звідки й куди рухаємося та як маємо рухатися. Зокрема, це показово у сфері охорони праці.

Минулий 2024 рік був повний очікувань – як щодо завершення війни в країні, так і щодо ухвалення проєкту Закону України «Про безпеку та здоров’я працівників на роботі» у нашій з вами сфері ОП. Однак не судилося.

Стосовно законопроєкту про БЗР, роботу над яким журнал висвітлював від самого законотворчого старту – з 2018 року, крок зроблено істотний – документ ухвалили в першому читанні. За такий час і за потужної підтримки МОП хотілось би більше... На жаль, ще й досі, а це вже, можливо, і на щастя, його активно допрацьовують, зокрема, за участю експертної спільноти. Проте хоч би якими були проєвропейські наміри влади і зусилля працеохоронців, які активно відстоюють сучасну модель регулювання сфери безпеки праці, але спрут чіпляється щупальцями й намагається зберегти віджиле, «доточивши» до керування ризиками зручні для тримання бізнесу під контролем старі методи та правила.

Кого ми дуримо? Партнерів чи самих себе? Можна роками виписувати кожну статтю й кожне речення, відшліфовувати терміни, дискутувати про права та обов’язки у сфері праці роботодавців, працівників та держави. Однак гарно «вичесаною» формою ми не закамуфлюємо суті. Законопроєкт просто осучаснено оцінюванням ризиків та іншими світовими новаціями у сфері безпеки. Але суть залишається старою – дозвільна система як інструмент вилучення коштів з підприємств, яка насправді ніколи безпосередньо не вплине на збереження життя та здоров’я на кожному робочому місці.

Професійна спільнота в розпачі, адже головне – мотивація роботодавців брати на себе відповідальність за безпеку та вкладати в неї кошти – не в пріоритеті. Зрозуміти, хто й чому чинить опір об’єднаним зусиллям профспілок, роботодавців, професійної спільноти, важко. Що це – установка згори приймати те, що є, і демонструвати «законодавчий продукт» європейським партнерам чи самодіяльність авторів законопроєкту? Урешті-решт ми говоримо про це відкрито, щоб почули всі, кому потрібно: суспільство наше зріле й усе бачить. Не треба дурити самих себе!

Розриває серце біль за тих бійців, які кладуть своє життя, щоб Україна вижила і мала щасливе європейське майбутнє! Тож мірилом оцінювання роботи влади є відповідальність перед ними – мертвими і живими. Слава Україні та її героям!