На допомогу викладачу інклюзивного класу

Більшість методик навчання дітей з особливими освітніми потребами (ООП) – специфічні. Наприклад, учневі з вадами зору допоможуть орієнтуватися в класі контрастні кольори та додаткове освітлення. А от у дитини з епілепсією таке оформлення може спричинити погіршення стану здоров’я. Для кожного виду порушення є спеціальні методи, що допомагають повноцінно навчатися. Але є дещо спільне, що допоможе будь-якому інклюзивному класу почуватися комфортно.

1. Командна робота – на всіх рівнях.

Адаптація в класі дитини з ООП – турбота не лише вчителя. Розроблятиме індивідуальний освітній маршрут ціла команда: соціальний працівник, шкільний психолог, асистенти вчителя та дитини, реабілітолог, дефектолог. Але серед найважливіших її учасників – батьки такого учня. Утім, працювати важливо ще й з татами та мамами однокласників.

До приходу дитини потрібно підготувати клас – і це не лише про обладнання приміщення. Ідеться про психологічний комфорт, атмосферу приязні.

Спільною має бути й робота всіх дітей у класі. Бо що таке, власне, інклюзія? Типова помилка – вважати, що це просто навчання дітей з ООП у загальноосвітніх школах. Таке навчання зветься інтеграцією. А ось інклюзія – підхід, за якого кожен учень має стати важливим для команди, незалежно від його особливостей. Хтось виразно читає, а хтось б’є по м’ячу краще за всіх. Той, хто гарно читає, може всім почитати. А той, хто гарно володіє м’ячем, може навчити решту дітей. За такої установки учні починають підтримувати та вчитися одне в одного.

2. Привчати учнів, що різноманіття – це норма.

Діагнози, зазвичай, очевидні для дітей: особливості пересування за наявності ДЦП, протези, слухові апарати, окуляри зі спеціальними лінзами. За статистикою, чверть дітей у розвинених країнах мають значні порушення здоров’я, а 60% – виражені індивідуальні особливості (зайва вага, нюанси зовнішності тощо). Якщо учні не розуміють особливостей однокласника, у якого ВІЛ чи аутизм, це викликає ще більше запитань, тривоги та відчуження. Тож вчитель має все чесно й доступно для їхнього розуміння пояснити ще до появи дитини з ООП.

Варто запропонувати учням таку гру: відчути, як почувається однокласник. Якщо в нього є вади зору, можна усім зав’язати очі та попросити походити так. Якщо він не використовує мову через синдром Дауна чи аутизм – спробувати мовчки донести до інших свою думку. Якщо йдеться про дитину, у якої проблеми з координацією рухів, школярі можуть написати міні-есе лівою рукою (правші).

Це значно знижує критичне ставлення до зовнішніх особливостей.

3. Спиратися на сильні сторони.

Є країни, де немає корекційних шкіл, а головна установка: прогрес швидше буде в тому, що школяр робить добре, ніж у тому, що не вдається.

Засвоїти знання – більше не головна мета, важливіше вміти користуватися ними та створювати щось нове. Креативність значно важливіша за ерудицію. Жодне захворювання не віднімає в людини творчих здібностей, кожен може згенерувати нову ідею. Тож варто ліпше спиратися на сильні сторони кожного з них. Що вміє дитина з ООП? Що їй добре вдається?

Навіть на словах акцент ліпше робити не на тому, чого немає, чи неспроможності, а на тому, що є: наприклад, замість «не може ходити» казати «користується візком».

4. Робити комунікативні паспорти.

Від імені дитини прописуємо всі її інтереси, здібності, хобі, що не подобається, як зручно спілкуватися. Ця ідея пішла з польських шкіл. Починається паспорт вітанням: «Я – Борис, мені 7 років, всім привіт». Там можуть бути такі розділи: загальна інформація про учня, «Як я спілкуюсь», «Самообслуговування», «Мобільність», «Мої інтереси», «Важливо».

Варто прикрасити паспорт малюнками, піктограмами, фото.

Коли вчителі заповнюють такий паспорт, вони починають орієнтуватися на досягнення дитини, краще відчувати її індивідуальність. Добре до збору даних та оформлення долучити всіх фахівців, що працюють з дитиною, а також батьків.

5. Практикувати скаффолдинг.

Скаффолдинг – створення умов для підвищення успішності кожного учня. Для цього дитина має вчитися у «зоні найближчого розвитку», тобто робити те, що їй цікаво, але поки що неможливо опанувати без підтримки. Ніщо так не поліпшує мотивацію, як можливість впоратися із завданням і досягти успіху.

Скаффолдинг дає можливість дитині (також і новачку) розв’язати проблему, виконати завдання або досягти цілей, які поки що за межами її індивідуальних зусиль чи можливостей. Як допомогти? Сказати «Молодець, тобі все вдасться»? Але ж дитина розуміє, що її спроби поки що далекі від результату. Цього мало. Фахівці знають чимало способів підтримки.

Вербальна – може бути не лише прямою (заохочення), а й непрямою, не адресною: «Увесь клас скоро впорається», «Це не так складно, як здається».

Підказки через міміку, жести, вказівки, рухи тіла – велика сила. Якщо вчитель побоюється чи ніяковіє під час занять з дитиною з ООП, вона дуже швидко «зчитує» це завдяки мові тіла. Тоді робота значно ускладнюється.

Фізична підтримка – скажімо, можна писати, малювати чи конструювати щось з учнем разом «рука в руці».

Моделювання – демонстрація виконання завдання.

Візуальний стимул – картинки, піктограми, символи, письмова мова.

Маніпуляція символами – розташування об’єктів у певному порядку.

А от чого не можна робити, так це виконувати завдання замість учня.

6. Продумувати різнорівневі завдання.

Заварити разом чай та випити зі смаколиками – усім дітям приємно. Після цього одним учням до снаги вивчати розчинність речовин (на прикладі цукру в чаї) мовою хімії. А дитина з інтелектуальними порушеннями, для якої абстрактні поняття поки що недоступні, зможе дізнатися більше про приготування чаю.

Коли всі аналізують певні поняття та створюють таблиці, дитині з ООП можна доручити намалювати отриманий досвід. Експерти радять орієнтуватися не лише на такого учня, а на потреби всього класу. Різнорівневі завдання дають учневі вибір. Також, за потреби, важливо дати варіанти подання матеріалу (словесно, візуально, піктограмами).

7. Креативити та візуалізувати.

Творчий підхід під час розроблення уроку – найголовніший ресурс учителя. Діти здатні вчитися незалежно від рівня їхнього розвитку. Раніше те, що дитина не розмовляє чи не здатна до загальноприйнятого спілкування (як за аутизму), було підставою для визнання дитини ненавчуваною.

Утім, діти із синдромом Дауна, маючи звичайний інтелект, у 6–7 років можуть не розмовляти, адже їм важко: у них специфічна анатомія органів мовлення та неправильно працюють артикуляційні м’язи. А в разі розладів аутистичного спектра діти шукають нові способи комунікації.

Для учнів, що не розмовляють, зображення – це вже не просто наочність, а спосіб побудувати діалог. За аутизму, навіть якщо дитина розмовляє, для неї важлива опора на зорове сприйняття, бо так інформація сприймається значно краще. Тож у приміщені школи навіть роблять вивіски з малюнками, які пояснюють призначення кімнат: клас, туалет, їдальня, бібліотека тощо.

Візуалізація може бути інакшою: нині в Україні почали видавати книжки, де поруч з чудовими ілюстраціями – рядки піктограм, які заміняють текст.

Образи допомагають дітям з різними діагнозами. Давно відомо, наскільки важливі наочно-зорові форми пізнання для дітей з вадами слуху. У разі інтелектуальних порушень візуалізація допомагає генералізувати поняття у процесі конкретно-наочного мислення (наприклад, завдання співвідносити зображення та предмет).

Отже, які б методи не використовував учитель, важливо донести: людину не можна вимірювати лише через дефіцит чогось або через здібності і досягнення, хоч це і важливий внесок у життя класу.

Бо інклюзія – це коли важливий кожен.