Хто подбає про відновлення прав потерпілих на виробництві?

Для забезпечення сталого економічного розвитку країни потрібно розвивати трудовий потенціал і трудові ресурси як важливий чинник виробництва. Очевидна негативна динаміка в цій сфері в Україні стала предметом наукових досліджень та викликає тривогу в бізнесу, суспільно активної частини громадськості. За інформацією Конфедерації роботодавців України, з початку війни Україна втратила 5,5 млн людей працездатного віку. Це більше, ніж Німеччина на 1946 рік.

І ця тенденція – не лише через війну. Скорочення трудових ресурсів сталось у процесі трансформації економіки та проведення ринкових реформ. Проте державний менеджмент реагує на це кволо та неефективно. Згідно зі статистичними даними, витрати робочого часу внаслідок тимчасової непрацездатності становлять 2,5% річного фонду робочого часу на підприємствах зі сприятливими умовами праці та 5–10% – на підприємствах з небезпечними та шкідливими умовами праці.

На початку 2023 року в Україні було 2,8 млн осіб з інвалідністю, з них 78% – працездатного віку. Ці та інші показники вказують на те, що трудові ресурси не в полі зору урядовців, попри оптимістичні, відірвані від життя публікації на сайтах органів влади про досягнення, в які мало вірять громадяни. Дуже показовою щодо ставлення державних інституцій до трудових ресурсів, до яких належить кожна працездатна (і не виключно) людина, є ситуація із забезпеченням ліками та медичними засобами працівників, які потерпіли на виробництві.

Станом на 10.01.2024, за результатами спецрозслідувань Держпраці, у 2023 р. зареєстровано 962 особи, що потерпіли внаслідок нещасних випадків на виробництві, з них 523 особи, які потерпіли через воєнні дії. Однак уже понад рік після чергового реформування системи соціального страхування потерпілим на виробництві не відшкодовують медичні витрати, зокрема тим, хто нерідко потребував дорогого й складного лікування. Ці відшкодування якимось дивом просто випали з переліку законодавчо встановлених послуг системи соціального страхування. І понад рік потерпілі та профспілки пишуть, звертаються, вимагають… Але проблема не рухається до вирішення. Зауважимо, що роботодавці продовжують робити внески (ЄСВ) на страхування своїх працівників, але останні не можуть отримати законні страхові послуги. У підсумку це боляче вдаряє по трудових ресурсах, поглиблює економічну кризу. Така економія коштів лише підриває довіру до держави в умовах війни.

Що є найважливішим у системі соцстрахування, зокрема від нещасного випадку на виробництві? Швидко та професійно надати домедичну допомогу, доставити потерпілого до лікарняного закладу, забезпечити ліками й медичним обладнанням, надати фахову медичну та реабілітаційну допомогу. Від цього безпосередньо залежить, як швидко і повноцінно потерпілий відновить свою працездатність, щоб потім не стати тягарем для суспільства й держави. У цьому суть і головна мета соціального страхування – повернути людині працездатність, зберегти трудову активність. І саме тут відбувся злам. І добре, якщо в родини є гроші чи допомагає роботодавець. А якщо цього немає, де потерпілому брати кошти, як вижити й повернути здоров’я для праці? І що це за реформа соціального страхування, яка сприяє «інвалідизації» суспільства? Ці запитання не риторичні, журналістам доводиться вислуховувати цілі історії.

Стає соромно й ніяково, ніби ми також у цьому винні. Тож журнал «Охорона праці» звертається до різних гілок влади, своїм голосом долучається до руху профспілки за відновлення прав потерпілих на виробництві.

Але, попри це, найбільше мучить запитання: як таке взагалі могло статися? Хто відповість суспільству?