Зліт небезпечний, політ прекрасний, приземлення складне

Лижна акробатика – один з найбільш видовищних і водночас небезпечних видів спорту. Спортсмени виконують надскладні акробатичні вправи на висоті 17–18 м (як шестиповерховий будинок!). Олімпійський чемпіон України Олександр Абраменко розповів нашому журналу, як досягти високих результатів з мінімальним ризиком травмування.

Олександр Абраменко – заслужений майстер спорту України, володар малого Кришталевого глобуса з лижної акробатики сезону 2015–2016. Перший в Україні переможець Кубка світу 2016 р., перший і єдиний в Україні олімпійський чемпіон 2018 р. Срібний призер чемпіонату світу 2019 р. з лижної акробатики.

Коли 10-річний миколаївець Сашко після агітації в школі спортивного тренера потрапив до спортзалу, йому найбільше сподобалося стрибати на батуті. Про лижну акробатику він тоді й гадки не мав. Але вже через два роки хлопець показував хорошу техніку виконання базових елементів фристайлу, тож його передали тренеру Юрію Кобельнику для занять лижною акробатикою. Саме тоді в Миколаєві побудували перший у Європі та єдиний в Україні літній трамплін. З нього Олександр у 12 років здійснив свій перший стрибок.

ЗАВЖДИ БУТИ У ФОРМІ

– Олександре, наскільки травмонебезпечною є лижна акробатика?

– Усі види спорту травмоне­безпечні по-своєму. Наприклад, футболісти бігають по рівному полю, але травмуються набагато частіше, ніж фристайлісти. Професійними в лижній акробатиці є травми колін і струс мозку. У повітрі лижі часто перекручуються, що негативно позначається на колінних суглобах. Мабуть, немає жодного професійного фристайліста, який би не діставав такої травми. Приблизно кожен третій мав справу з оперативним втручанням.

Але найнебезпечнішими є травми голови. В історії фрістайлу були навіть випадки тяжких наслідків, коли спортсмен ставав інвалідом. Хоча, наприклад, боксер отримує удари в голову набагато частіше. Тож у кожному виді спорту все індивідуально, зокрема й травми.

Найбільш небезпечними у лижній акробатиці й водночас найважливішими для оцінки стрибка, як і в авіатора, є зліт і приземлення. Висота трампліну чотири метри, кут нахилу – 71°. Перед стрибком швидкість спортсмена сягає 65 км/год, у цю мить організм витримує величезне навантаження. У повіт­рі за три секунди фристайліст повинен зробити кілька обертів. Під час найскладніших стрибків – потрійне сальто з чотирма обертами навколо своєї осі. Тому для вдалого стрибка положення тіла має бути чітко скориговане.

Неналежна якість або пошкодження трампліна, неправильна позиція тіла (неідеально перпендикулярно до трампліна, занадто відведені наперед або назад плечі, нерівномірно напружені м’язи тощо) завжди призводять до непередбачуваних прискорень. У результаті виникає ризик зірвати виконання елемента й дістати травму. Адже в такому разі є ймовірність приземлитися на одну ногу, на спину, живіт, голову тощо.

 Якщо змагання літні, то передбачено приземлення на воду, якщо зимові – на похилу поверхню з снігом. У таких випадках спортсмен, як кішка, інстинктивно шукає можливість приземлитися на ноги. Проте бувають випадки жорсткого приземлення, під час яких ­фристайлісти дістають серйозні переломи, вивихи та потребують негайної госпіталізації.

– А як лижні акробати готуються до дій у такій можливій «аварійній» ситуації?

– Серед основних вправ, яких навчаються ще фристайлісти-­початківці, – як правильно падати. Зазвичай під час падіння людина інстинктивно виставляє ­вперед руки. Але саме це у фристайлі призводить до їх травмування. Тому правильно падати на плече – так ризик отримати травму мінімальний. Професійні спортсмени перед кожним сезонним змаганням проходять тренування, під час яких відпрацьовують вправи та можливі ризикові ситуації, наприклад, перевертання, приземлення на одній нозі або задом наперед та інші.

Ефективною та цікавою вправою під час тренувань, яка подобається фристайлістам, є гра ­«додавалки». Під час відпрацювання акробатичного трюку на батуті спортсмен у повітрі додає по черзі по одному непередбачуваному елементу й старається правильно приземлитися, завершуючи стрибок. Завдяки цьому тренується пам’ять, поліпшуються навички мінімізації ризиків незадовільного виконання вправи, падіння або травмування.

Спортсмен повинен постійно бути у формі. Наприклад, двотижнева перерва між заняттями може призвести до втрати напрацьованих місяцями умінь. Тому ­тренування на лижах проводять у будь-який період року, влітку на воді, взимку на трамплінах зі ­звичайним або штучним снігом.

Дуже важливо тренувати вестибулярний апарат. Не кожна людина може здійснити чотири оберти навколо своєї осі. Навіть професійні спортсмени здатні повністю контролювати вестибулярний апарат тільки після тривалих тренувань з поступовим збільшенням навантажень.

– У 2016 р. Ви серйозно травмувалися. Як це сталося, як лікувалися, проходили реабілітацію?

– Цій травмі передувала травма, яку я дістав ще 2009 р. на чемпіонаті світу в Китаї. Під час невдалого приземлення «смикнув» коліно. Відчув сильний біль, довелося навіть пропустити змагання. Медичні обстеження показали підрив колінного ­суглобу, і лікар рекомендував оперативне втручання. Але, відверто кажучи, я побоююсь хірургічних процедур, та й не хотілося пропустити змагання, тому вмовив лікарів ­застосувати не­оперативні методи.

Постійні тренування м’язів, що утримують коліно, дали змогу тримати суглоб і виконувати вправи. Але в разі найменшого ослаблення м’язів, під час невдалих приземлень чи падінь біль все ж з’являвся. А втім, я до нього звик.

У 2016 р. у Швейцарії, перед чемпіонатом світу тренуватись довелося пришвидшеними темпами. Під час звичайного, здавалось, стрибка не встиг напружити м’язи коліна і як результат – пошкодження хрестоподібної та бокової зв’язок і травма меніска. Хірургічну операцію, яка була вже безальтернативною, негайно провели в Києві. Лікар травматолог-ортопед ­Михайло Рибін, майстер своєї справи, зробив усе, що потрібно. Пів року, звичайно, довелось ­відновлюватися. Спочатку був дискомфорт, але потім все нормалізувалося, і зараз почуваюся ­чудово. Кошти на операцію, лікування й реабілітацію виділили Федерація лижного спорту України та Національний олімпійський комітет.

ЩО ВИБРАТИ: ЗАХИСТ ВІД ТРАВМ  ЧИ ВИЩІ БАЛИ?

– У такому ризиковому виді спорту, мабуть, передбачено ­дотримання вимог безпеки, використання засобів індивідуального та колективного захисту?

– Якихось єдиних затверджених правил безпеки для лижної акробатики немає. Є набори рекомендацій та інструкцій, які в кожного тренера свої. У 90-х роках минулого століття від фристайлістів узагалі не вимагали використовувати будь-які засоби захисту. Тепер ­ обов’язково вдягати захисний ­шолом.

Деякі фристайлісти застосовують і інші засоби захисту. Зокрема, наколінники, які захистять від ударів, але не врятують від вивихів. Для запобігання пошкодженню хребта й тіла в разі падіння на спину ­використовують так звану черепаху (захист спини) або спеціальний пояс на поперек. Для захисту зубів – капу (у повітрі під час виконання трюку можна власними колінами завдати собі  сильного удару по зубах).

Однак більшість цих засобів сковують рухи спортсмена, вони некомфортні, незручні та, головне, перешкоджають вільному виконанню елемента в повітрі. Тому доводиться вибирати – або дискомфорт, але надійніша гарантія захисту від травм, або можливість чіткого контролю рухів і отримання вищих балів за стрибок, але більший ризик травмування.

Щодо колективних засобів захисту. По-перше – трамплін будують згідно з проєктом. Ним чітко визначені параметри (розгін, кути, висота, місце приземлення тощо), за умови дотримання яких ризик травмування спортсмена є мінімальним. Також у місцях можливого падіння чи зіткнення встановлюють спеціальні мати, поролонові ями, сітки та інші засоби захисту. Під час змагань завжди чергує карета швидкої допомоги.

– А взагалі спортсмени ­застраховані від нещасних випадків? Як регулюються трудові відносини в професійному спорті?

– Професійний спортсмен укладає контракт з відповідною федерацією спорту. Я уклав спортивний контракт з Федерацією лижного спорту України. У ньому передбачені такі основні моменти, як тренування, підготовка до змагань, здоровий спосіб життя, участь у змаганнях і їх результативність, оплата праці, винагороди, премії, обов’язки сторін, відповідальність та інші. Федерація, зокрема, покриває витрати на участь у змаганнях, медогляди, страхування життя і здоров’я, медичне страхування, забезпечує грошову допомогу в разі втрати працездатності.

Але є умови контракту, які, на мій погляд, здаються дивними. Наприклад, серед зобов’язань спортсмена – стати чемпіоном. Це відразу психологічно тисне, адже не всі можуть досягти такого рівня. Зазвичай контракт укладають на період до досягнення спортсменом 30 років, але далі його можуть продовжувати залежно від того, у якій фізичній формі перебуває людина. В історії фристайлу є активні спортсмени віком 45 і більше років. Особисто я планую взяти участь у п’яти олімпійських іграх, а далі буде видно.

– Олександре, якщо все ж таки доведеться залишити спортивну кар’єру, чим плануєте ­зайнятись?

– Мені вже 33, тому починаю про це замислюватися. Відчуваю, що вік нагадує про себе, та й підростає достойна молода зміна. Хотілося б робити те, що ­добре вмію, – тренувати фристайлістів. Але в Україні немає належних умов і бази. Є більш-менш пристосовані приватні спортивні бази в Івано-Франківську та Буковелі, але на державному рівні цей вид спорту, певно, не цікавий.

Надзвичайно шкода спортивної бази в Миколаєві, яку ще з 2009 р. намагаються закрити, розібрати трамплін та розформувати спортивну групу. Особисто я сам намагаюся, чим можу, допомогти землякам, зустрічаюсь і вмовляю керівництво міста вчинити навпаки – вкласти кошти у відновлення трампліну та  розвиток цього виду спорту. Проте це питання складно вирішувати, адже ділянка на березі Південного Бугу в Миколаєві, вочевидь, ласий для когось шматок землі.

– Ви нині не живете в рідному місті? 

– Батьки та рідні зараз мешкають у Миколаєві, а я переїхав до столиці. Київ дуже гарне місто. Спеціально придбав квартиру в районі іподрому, щоб ­без затримок від’їжджати в Миколаїв.

Були пропозиції переїхати до інших країн, де лижна акробатика популярніша, де цьому виду спорту приділяють багато уваги на державному рівні, але залишати ­рідну країну не збираюсь. Ідеальним варіантом вважаю жити в Україні, у чудовому місті Києві, мати змогу мандрувати світом і повертатися додому.

– У Вас нещодавно народився син. Коли підросте, будете ­потроху ставити його на лижі?

– Щиро кажучи, мені страшно таке навіть уявити. Але якщо він колись обере цей вид спорту, то залишиться тільки запастися заспокійливими й допомагати. Мої батьки свого часу були шоковані, та й зараз щодня цікавляться ­станом мого здоров’я.

Дружина, до речі, також професійна фристайлістка. На Олімпіаді в Кореї показувала найкращі результати, але через прикру помилку посіла восьме місце. Вона стовідсотково змогла б досягти колосальних результатів у цьому виді спорту, але після народження дитини ми прийняли спільне рішення щодо закінчення її кар’єри в лижній акробатиці.

– Дякую за цікаве інтерв’ю! Успіхів, сімейного щастя, здоров’я та всього найкращого Вам і Вашій родині.