Редакція журналу «Охорона праці»

Україну тримають люди з великим серцем

15.03.2022

Напевно, ми всі чули від тих, хто вже колись пережив лихоліття війни, слова: «Найстрашніша біда на світі – це війна». Століттями український народ зазнавав нападів завойовників, які хотіли захопити нашу територію і знищити Україну як державу. Українці ніколи не вели загарбницьких війн, а лише визвольні – від слова «ВОЛЯ». Ось і зараз на долю нинішнього покоління випало це тяжке випробування – у кровопролитних боях виборювати свою незалежність.

Тисячі обірваних життів, катастрофічні руйнування міст, містечок, сіл… Мільйони українців втратили свої домівки, тож змушені були тікати з цього пекла світ заочі, щоб врятуватися самим і зберегти життя своїх дітей, батьків, рідних.

Мій рідний Київ тримає оборону. Але зараз це не той Київ – гамірний, метушливий,  різнобарвний, з яскравими вогнями вітрин, із майже цілодобовим шумом машин… Сьогодні моє місто мовчазне, суворе, зібране – і тихе. Тишу пронизують лише звуки сирен «швидких», повітряної тривоги та періодичні вибухи…

Дуже нелегким рішенням було залишити свій дім, але воно було прийняте. Брат моєї мами запропонував нам з нею виїхати на захід. Тож завантаживши в авто лише необхідні на перший час речі, ми втрьох рушили у Хмельницький. Ми не маємо ніде рідних, не мали й конкретного плану дій, напевно, це було спонтанне чи хибне рішення, але…

Вранішній Київ зараз: блокпости, барикади і наші оборонці – мужні, стримані, спокійні. Мороз дошкуляє, але що їм мороз, коли йдеться про захист рідного міста! Усі напоготові, пильно вдивляються в документи й обличчя, а після перевірки з усмішкою бажають щасливої дороги! І так скрізь протягом нашого шляху.

Діставшись до кінцевого пункту призначення, залізничного вокзалу Хмельницького, ми прийшли у волонтерський пункт із проханням допомогти із поселенням. Організація надання допомоги – на вищому рівні. Волонтери забезпечують усіх харчуванням. Самі підходять до людей, пропонують страви на будь-який смак – перше, млинці, вареники, чай-каву тощо. Світлі обличчя, очі випромінюють добро, стараються заспокоїти словом і ділом.

У пункті з розселення робота організована чітко, швидко, усі працюють навіть не на межі, а поза межами можливостей. Надзвичайно втомлені, але коректні, усміхнені, вислуховують кожного. Але, на жаль, місто переповнене біженцями – на вокзалі не проштовхнутися, поїзди з евакуйованими прибувають цілодобово. Гамір, плач дітей, розпач матерів, суворі зосереджені обличчя чоловіків, які мають доправити свої сім’ї у безпечне місце… Ситуацію намагаються врегулювати, але ж місто невелике. Місць немає фактично ніде! Нас прихистили тимчасово, але потрібно було щось шукати далі.

Ми не мали особливих вимог до житла, але виявилися не готові до такого розвитку подій. Почекавши ще добу, ми порадилися між собою і вирішили їхати… додому.

Оцінити наші дії можна по-різному – для чого приїхали, не маючи конкретної кінцевої мети, чому не залишилися чекати ще якихось варіантів, не вирушили далі на захід… Кожен по-своєму матиме рацію. Але в нас на це знайшлися аргументи.

У дорозі ми потрапили у серйозне ДТП. Без подробиць – усі живі, без тяжких травм. Оскільки авто було потрощене, без вікон, але, на диво, могло рухатися, наш водій залишився. Один із водіїв, які зупинилися на місці аварії, запропонував відвезти  нас із мамою додому. Він виявився волонтером з Києва і привіз нас до самого будинку. Хоча й дуже поспішав, оскільки мав зробити ще купу справ – йому постійно телефонували люди з проханням про допомогу. Привезти інсулін у Пущу-Водицю, забрати маму з дитиною з передмістя, де йдуть бойові дії… Нікому не відмовив, чітко і злагоджено координував свої дії з іншими волонтерами.

Діставшись домівки, відразу викликаю «швидку» мамі, бо вона найбільше постраждала: «Добрий день, скажіть, ви зараз виїжджаєте на виклики?» «Звісно, аякже! Що у вас трапилося? … Чекайте машину».

І раптом зателефонував наш рятівник – виявилося, що ми забули у його машині свої паспорти (документи потрібно було пред’являти на блокпостах). Сказав, що залишає їх поліцейському, бо не має часу повертатися. За хвилину подзвонив працівник поліції і запевнив, що зараз привезе нам документи додому. За 15 хвилин паспорти вже були в нас…

Слідом за ним увійшли дві фельдшерки – молоді, гарні, справжні красуні, з макіяжем (війна війною, але ж краса рятує світ!), спокійні, чуйні. Уважно оглянули маму і запропонували для більш ґрунтовного обстеження поїхати у лікарню швидкої допомоги. У медзакладі далі все за медичним протоколом – огляд фахівців, діагностичні процедури тощо. На щастя, у госпіталізації не було потреби, і ми нарешті вирушили додому…

Усі, хто трапився на нашому шляху, пропонували допомогу самі, не чекаючи ні прохання, ні якоїсь особливої подяки. Ми не зустріли байдужих людей. Така згуртованість, готовність долати труднощі і надавати допомогу тим, хто її потребує, притаманна нині без перебільшення всьому українському народу.

Наша країна непереможна, адже її тримають на своїх плечах Люди з великої літери і з великим серцем! Шана вам, слава і безмежна вдячність, наші герої!

Людмила Шевчук,

редактор журналу "Охорона праці"

Редакція Редакція журналу «Охорона праці»