Синдром вигорання – страшна ціна за відданість медичній професії

У № 5/2021 журналу опубліковано першу частину статті авторів про синдром емоційного вигорання (далі – СЕВ) у медичних працівників, причини його формування, прояви та наслідки. У продовженні йдеться про заходи щодо збереження здоров’я. Вони будуть корисними для представників усіх професій, для яких характерний ризик емоційного та фізичного виснаження.

РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО ПРОФІЛАКТИКИ СИНДРОМУ ВИГОРАННЯ

Заходи профілактики перенапруження та перевтоми медичних працівників повинні базуватися на науково обґрунтованих допустимих рівнях відповідних навантажень і чітких кількісних величинах цих параметрів. Водночас ураховується не лише інтенсивність самого навантаження, а й тривалість його впливу.

Система профілактичних заходів щодо зменшення нервово-емоційного напруження та підвищення рівня стресостійкості медичних працівників має декілька ­напрямів. По-перше, це заходи, спрямовані на ­усунення соціальних, економічних, екологічних та особистісних причин, що створюють у людському спілкуванні конфліктні ситуації та породжують психо­емоційний стрес. По-друге – профілактика небажаних наслідків пережитого психоемоційного стресу.

Ефективним способом вирішення цих проблем, безумовно, є первинна профілактика синдрому емоційного вигорання. До таких заходів можна ­віднести навчання навичок боротьби зі стресом та ­володіння технікою релаксації (розслаблення), підтримання соціальних відносин, профілактику фрустрацій. Майбутні медики повинні опановувати такі техніки ще під час навчання в медичних вишах.

Також велику роль відіграє досягнення медичним працівником правильного балансу між роботою та особистим життям.

На рівні медичного закладу потрібно дотримува­тися таких підходів до організації праці та відносин у колективі: зміна культури професійної поведінки ­працівників, створення програм професійного супроводження лікаря (наприклад, застосування методу ­подолання синдрому вигорання через психосинтез ­тощо), створення адекватних умов праці і, головне, підвищення соціального статусу лікаря.

Для вирішення проблем, пов’язаних із СЕВ, розроб­ляють спеціальні тренінги і програми, можливе ­застосування раціональної психотерапії. На сьогодні дуже дієвими методами є когнітивно-поведінкова ­терапія, сеанси групової психотерапії тощо. Доведено, що групові методи мають більшу ефективність, ніж ­індивідуальне консультування.

Результативними також є короткочасні консультації-­семінари, які дають змогу знизити рівень емоційного виснаження лікарів, наприклад, одноденні семінари, присвячені боротьбі зі стресом, що розроблені спеціально для медичних працівників.

Поширений, наприклад, у медичних закладах І­рландії, Німеччини, Хорватії, Угорщини та інших країнах метод групового тренінгу. Він отримав назву на честь автора – психіатра Майкла Балінта (M. Balint), який із 1949 р. започаткував у клініках м. Тавістока (Великобританія) проведення дискусійних групових ­семінарів із лікарями-­практиками та психіатрами.

На семінарах здійснюється фокусування на ­взаємозв’язку між лікарями і пацієнтами та ­чинниками, що впливають на їх взаємодію. Група складається з 8–12 учасників і досвідченого психоаналітика. Під час групових тренінгів учасники ­балінтівських груп зазначають такі позитивні ­аспекти, як поліпшення професійних комунікативних навичок, зниження рівня професійного стресу та емоційного вигорання.

Складними для вирішення нині є питання ­відновлення психологічного стану лікаря в разі смерті пацієнта. І. П. Пасечник і Л. М. Пасієшвілі, за даними анкетування, проведеного серед ­лікарів, установили, що як основний спосіб «самореабілітації» у таких випадках 57,5% респондентів обирають усамітнення (у фахівців педіатричного профілю цей показник достовірно вищий), 25% опитаних – молитву, 20% віддають перевагу спілкуванню з духовним наставником, 7,5% – вживають алкоголь.

На жаль, в Україні медичні працівники нечасто в такій ситуації звертаються по професійну психологічну допомогу. Це пов’язано з відсутністю в них культури контролю стану свого здоров’я, кваліфікованих фахівців у цій галузі, високим рівнем недовіри до психологічної терапії, бажанням залишити свої переживання конфіденційними, браком часу тощо.

У професійній кризовій ситуації в разі смерті ­пацієнта для 97,5% опитаних медпрацівників ­найдієвішим методом є можливість обговорити ­випадок у середовищі фахівців, 90% респондентів вважають ефективною підтримку колег, 73,8% – ­підтримку керівників, 68,8% – підтримку сім’ї, звернення до релігії – 47,5%.

Часто для зняття стресу медичні працівники вживають заспокійливі засоби. Застосування таких препаратів швидко полегшує стан. Проте їх дія короткочасна (у такій самій ситуації знову виникає відчуття напруженості й безпомічності), проблема цим не вирішується, а, навпаки, поглиблюється.

Заспокійливі засоби часто притуплюють сприйняття і знижують реакцію, увагу, погіршують пам’ять, здатність опрацьовувати інформацію; можливі також фізичні обмеження. Людина позбавляє себе відповідальності за власне самопочуття. Постійний прийом заспокійливих засобів може викликати звикання до них, як наслідок – збільшення дози і розвиток залежності.

Юрій Паустовський, професор, Валентина Зенкіна, доцент. Кафедра гігієни та екології № 2 Національного медичного університету імені О. О. Богомольця

Статтю повністю читайте в журналі № 7/2021