Свято з присмаком безнадії


Нинішній День шахтаря працівники вугільної галузі навряд чи відзначатимуть зі святковим і піднесеним настроєм. Швидше – із занепокоєнням та тривогою. На проблеми, які сьогодні найбільше турбують гірників, на спробу Міненерговугілля реформувати галузь та на те, якою має бути енергетична незалежність держави, – погляд вільних вугільних профспілок.

 

Виробничий травматизм маскується під побутовий

До початку антитерористичної операції (АТО), тобто понад рік тому, на сході України працювало 135 державних та приватних шахт з видобутку вугілля. Зараз на підконтрольній Україні території залишилося 32 шахти в державній власності та 18 – у приватній. Останні функціонують у звичайному режимі, а от частина державних дихає на ладан. Скажімо, з чотирьох шахт ПАТ «Лисичанськвугілля» видобуток ведуть два підприємства, а з чотирьох копалень ДП «Красноармійськвугілля» – дві ледь-ледь «жевріють». У цілому з 32 держпідприємств реально працюють 25 шахт. Рівень виробничого травматизму (загального та зі смертельними наслідками) на цих підприємствах знизився. Але пишатися особливо нічим, зважаючи на те, що багато шахт не працює, а заборгованість перед шахтарями зростає, тобто люди залишаються без засобів для існування.

Картинка, яку малюють у Міненерговугілля щодо стану охорони праці, забезпеченості ЗІЗ, профзахворюваності на піднаглядних підприємствах, трохи краща, ніж у реальності. Скажімо, забезпеченість на 01.07.2015 працівників держпідприємств головними акумулюючими світильниками, за даними профільного міністерства, становить 101,33%. Водночас на деяких підприємствах гірники передають ці ЗІЗ один одному зі зміни в зміну, хоча вони мають бути індивідуальними. Але ж під землею від цього пристрою, його справності і надійності залежить життя людей! Не вистачає протипилових респіраторів, відсутність яких також загрожує здоров’ю працівників. Є серйозні складнощі з системами вентиляції, що потребують ремонту. Робітникам доводиться працювати в умовах високої температури, нестачі кисню у виробках, дихати шкідливими газами. Нерідко люди дістаються на роботу за 5–10 км пішки чи велосипедом, бо на «розвозку» підприємству не вистачає коштів. Поза офіційною статистикою залишаються випадки прихованого виробничого травматизму, який роботодавці почасти маскують під побутовий. Навіть у кращі часи багато нещасних випадків на виробництві не реєстрували, що вже казати про нинішні реалії. Адже в умовах мораторію на перевірки реальний стан виробничого травматизму приховати набагато простіше. Особливо на це «страждають» окремі приватні підприємства.

На вугільних підприємствах, розташованих на окупованих територіях, ситуація ще складніша. Там залишилось 93 діючі шахти, але працює приблизно третина з них. При цьому бойовики намагаються і їх зупинити, щоб вивільнити для війни «гарматне м’ясо». У Російській Федерації не заінтересовані в тому, щоб на війні гинули їхні люди, тож «тиснуть» на населення, що опинилося на окупованій території. Робочий день для працівників копалень у самопроголошених республіках збільшили з 6 до 8 годин. Робітникам провідних професій вугільної галузі відпустку скоротили до 24 днів, тоді як на підконтрольній Україні території вона становить 66 днів. Часто шахтарі, які відмовляються брати до рук зброю та воювати на боці бойовиків, змушені працювати за харчову пайку. Управляти шахтами залишили переважно тих самих директорів, що керували ними раніше, і вони одразу зорієнтувалися, що отримувати прибутки можна, ігноруючи будь-яку наглядову діяльність, безпеку праці, соціальний захист, цінність здоров’я та життя працівників. Умови праці на деяких шахтах з глибиною залягання вугілля 1 500 м просто пекельні. Але «червоних» директорів, як і «смотрящих», це мало обходить: хтось гине на поверхні, хтось під землею – от і вся різниця.

 

Вирок – збитковим, сподівання – перспективним?

Видобуток чорного золота (цей журналістський штамп вже набуває прямого значення, бо країна вимушена купляти вугілля за кордоном) різко впав. Якщо державні шахти рік тому видобували за добу близько 120 000 т вугілля з вмістом золи 43%, то нині лише 19 000 гірничої маси із зольніс­тю 50–60%. У січні – червні 2015 р. вугледобувні підприємства України, що належать до сфери управління Міненерговугілля, знизили видобуток вугілля на 72,3%. Влада стверджує, що є шахти неефективні і люди там працювати не хочуть. Кабмін України вже прийняв рішення, згідно з розпорядженням від 8 липня № 696-р, про ліквідацію збиткових державних шахт «Родинська» ДП «Красноармійськвугілля», «Зарічна» ДП «Львіввугілля» і № 9 «Нововолинська» ДП «Волиньвугілля».

Наша профспілка з цією позицією уряду не згодна. Щоб шахти були продуктивними, держава мала б так само, як і приватні власники, виділяти кошти на капітальне будівництво, технічне оснащення, на охорону праці, упроваджувати дієві СУОП, збалансувати ціни на вугілля та розпоряджатися шахтами по-господарськи. Цього не відбувається. Тому триває процес занепаду підприємств вугільної галузі і, зокрема, системи охорони праці на них.

Для прикладу розглянемо ситуацію, яка склалася на підприємствах Львівсько-Волинського вугільного басейну. Тут на кожній шахті трудяться від 1 000 до 2 000 працівників. Люди без кінця страйкують, вимагаючи повернути заборговану зарплату. Підприємства не розвиваються, кілька шахт на межі банкрутства, з фінансуванням проблеми. Роботодавці не в змозі забезпечити людей необхідними ЗІЗ, іншими засобами захисту, модернізувати виробниц­тво, створити безпечні умови праці. Водночас робітникам треба годувати сім’ї. Тож за мовчазною згодою і одних, і других охорона праці «випадає» з ланцюжка трудового процесу.

Зараз працюють дев’ять шахт на Львівщині та чотири на Волині.
У 2014 р. тут видали на-гора близько 2 млн т вугілля газової групи, або приблизно 2% від загального вуглевидобутку в державі. Зважаючи на те, що загальні балансові запаси вугілля цього басейну становлять понад 1,5 млрд т, перспективи збільшення вуглевидобутку в Західній Україні є. Щоправда, за умови технічного переоснащення наявних підприємств та створення нових. На думку експертів, видобуток вугілля тут можна збільшити вдвічі і, таким чином, практично забезпечити потреби ТЕС західного регіону.

 

Програма, концепція… тиша

Унаслідок кризи вугільних підприємств існує велика вірогідність, що у зв’язку з дефіцитом палива взимку українців очікують не лише холодні радіатори, але й нестача електроенергії та віялові відключення.

Щоб виробляти достатньо енергії з альтернативних джерел, країні потрібен ще не один рік. Тож поки що вугілля в Україні залишається одним з базових власних енергоносіїв. На підконтрольних Україні шахтах виробляється газове вугілля, однак половина вітчизняних ТЕЦ розраховані на антрацит, тому для споживання газового вугілля їх необхідно переобладнувати. Натомість Україна купує вугілля у країни-агресора вдвічі дорожче, аніж українське. Замість того щоб підтримувати вітчизняний вугільний ринок, як це робить більшість вугледобувних країн, зменшувати залежність промислового сектору від імпорту, забезпечувати енергетичну безпеку, влада обрала інший шлях. Назвали його реформуванням вугільної галузі. Розробили програму, в якій мало конкретики. Натомість вона містить наміри і бачення, тому зрештою перетворилася на концепцію. Щодо змісту, вся концепція зводиться до закриття вже до кінця року 12 шахт, частину з яких планують ліквідувати повністю, а інші потрапили до списку на суху консервацію. Фактично ж на всі ці копальні чекає розграбування і знищення.

Галузева угода, укладена між Профспілкою працівників вугільної промисловості України і КВПУ з одного боку та роботодавцями і Міненерговугілля з іншого, передбачає, що в разі ре­структуризації підприємства, яка тягне за собою скорочення робочих місць, останні мають попередити про це профспілки за вісім місяців, а в разі ліквідації підприємств – за 12 місяців. Наприкінці травня Міненерговугілля надіслало НПГУ програму на погодження. Профспілка зібрала людей, запросила міністра, щоб той її презентував. Натомість прийшов радник першого заступника міністра, який щось з аркуша прочитав… Ні презентації, ні розмови не вийшло. Тоді ж Рада голів НПГУ ухвалила рішення цю програму не погоджувати. На засіданні Кабміну цей документ також порубали на капусту, зауважили, що ніяких коштів з бюджету виділяти не будуть, і благополучно про нього забули. Позиція влади, на нашу думку, безвідповідальна та шкідлива для держави.

Справді ж обґрунтована програма виведення галузі з кризи має відповідати чотирьом головним критеріям:

  • розроблятися за участю представників Кабміну, Мінекономіки, Мінфіну, Мінінфраструктури України, Академії наук, галузевої та міжгалузевої науки, місцевих органів самоуправління, профспілок, депутатів усіх рівнів;
  • містити конкретні заходи з модернізації працюючих шахт (наприклад, скільки метрів проходки буде пройдено на тій чи іншій копальні і скільки оснащено лав);
  • передбачати джерела фінансування і зазначати строки виконання заходів;
  • визначати відповідальних осіб за кожен напрям роботи з реформування.

Вугільна галузь украй потребує реформування. Але підхід до нього повинен бути зваженим, обдуманим. Адже галузь має стратегічне значення для держави. До того ж із цим реформуванням пов’язані долі тисяч українців, яких у разі ліквідації підприємств доведеться забезпечити робочими місцями і яким треба буде допомогти вирішити низку побутових, соціальних та інших проблем.

Підготував Олександр Фандєєв, спецкор

president banner1 banner4 banner3 banner2 banner5
Замовити дзвінок