Про соціальні ризики від соціального фонду


Чому в новому Законі «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» профілактика нещасних випадків на виробництві віднесена до розряду третьочергових завдань? Та чи справді нові стандарти соціального страхування в Україні відповідають букві та духу європейського права?

 

Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов’язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці» від 28 грудня 2014 р. № 77-VIII набув чинності з 1 січня 2015 р. (крім підпунктів 3, 5, 9 та 10 пункту 3 розділу I цього Закону, які набирають чинності з 1 квітня 2015 р.).

Відповідно до розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону, Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням» (Відомості Верховної Ради України, 2001 р., № 14, ст. 71 із наступними змінами) було визнано таким, що втратив чинність.

Згідно із положеннями розділу I Закону, Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» (Відомості Верховної Ради України, 1999 р., № 46–47, ст. 403 із наступними змінами) викласти в такій редакції: «ЗАКОН УКРАЇНИ Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» (далі – Закон).

Зазначений Закон визначає правові, фінансові та організаційні засади загальнообов’язкового державного соціального страхування, гарантії працюючих громадян щодо їх соціального захисту у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності, вагітністю та пологами, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, охорони життя та здоров’я. З його ухваленням фактично відбулось об’єднання функцій двох Фондів: Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань та Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, діяльність яких здійснювалася протягом багатьох років.

Ідея цілком сучасна і передбачає зменшення штату адміністративного персоналу, відповідно, і видатків на його утримання, узгоджується із політикою реформ, спрямованих на досягнення європейських соціальних стандартів, і, можливо, дійсно дозволить усунути корупційні схеми в системі соціального страхування, про які неодноразово йшлося.

А що собою являє (означає) таке часто вживане словосполучення, як «європейські соціальні стандарти»? Є багато фахових думок з цього приводу.

Європейські стандарти обов’язкового соціального страхування закріплені в різноманітних документах Ради Європи та Європейського Союзу. У Преамбулі Європейського кодексу соціального забезпечення 1964 р. (переглянутий 6 листопада 1990 р.) зазначається, що метою Ради Європи є досягнення більшої єдності між її членами задля сприяння соціальному прогресу. Кодекс містить мінімальні соціальні стандарти, які держави повинні забезпечувати у зв’язку з такими соціальними ризиками: хвороба, безробіття, старість, трудове каліцтво, професійне захворювання, материнство, інвалідність, втрата годувальника, утримання дітей.

Та головна теза цього Кодексу – це значна кількість профілактичних заходів, спрямованих на запобігання виникненню страхового випадку та зниження його соціальних і фінансових наслідків. В інтересах забезпечення гнучкого підходу щодо надання права на допомогу передбачений певний ступінь допусків, який дає змогу при зниженні рівня захисту шляхом будь-яких винятків надавати компенсації або еквівалентне забезпечення.

Рада Європейського Співтовариства прийняла 9 грудня 1989 р. Хартію Співтовариства про основні соціальні права працівників.

Відповідно до її змісту кожен працівник Європейського Співтовариства має право на адекватний соціальний захист і, незалежно від статусу і розміру підприємства, на якому працює, адекватний рівень допомоги з соціального забезпечення. Особи, які не можуть вийти (вперше або повторно) на ринок праці та не мають засобів до існування, повинні отримувати достатні кошти і соціальну допомогу з урахуванням особливостей їхньої конкретної ситуації.

Основна частина європейських трудових стандартів закріплена в Європейській соціальній хартії (переглянутій) 1996 року, яка захищає 31 право, а стаття 12 покладає на державу обов’язок започаткувати систему соціального забезпечення або підтримувати її функціонування. При цьому у держав – членів ЄС залишається право визначати основоположні принципи своїх систем соціального забезпечення, і приписи ЄС не повинні істотно впливати на фінансову рівновагу та перешкоджати будь-якій державі-членові зберігати або впроваджувати суворіші заходи захисту.

Проте Україна, ратифікувавши 14 вересня 2006 р. Європейську соціальну хартію (переглянуту), не взяла на себе зобов’язань щодо виконання положень статті 12.

Так, на сьогодні новоприйнятий Закон визначає види соціального страхування: у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності; від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності (далі – страхування від нещасного випадку); медичне. А також містить визначення загальнообов’язкового державного соціального страхування (далі – соціальне страхування): це система прав, обов’язків і гарантій, яка передбачає матеріальне забезпечення, страхові виплати та надання соціальних послуг застрахованим особам за рахунок коштів Фонду соціального страхування України.

Матеріальне забезпечення та соціальні послуги за страхуванням у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності складаються з:

Отже, ми маємо начебто непомітну, але вагому зміну – забезпечення оздоровчих заходів на оплату лікування, причому із конкретизацією: в реабілітаційних відділеннях санаторно-курортного закладу після перенесення захворювань і травм.

Зрозуміло, що законодавець намагався відійти від загальної термінології, зокрема такого терміну, як «забезпечення оздоровчих заходів», до якого цілком можна віднести і профілактику, і діагностику, і лікування, і реабілітацію у зв’язку з хворобами, травмами.

Однак звернемося до положень Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я». У ньому термін «медична допомога» визначається як діяльність професійно підготовлених медичних працівників, спрямована на профілактику, діагностику, лікування та реабілітацію у зв’язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами, а також вагітністю та пологами, тобто він чітко розмежовує профілактику, лікування і реабілітацію.

Згідно із пунктом 1.2. Порядку отримання застрахованими особами і членами їх сімей санаторно-курортного лікування, що сплачується за рахунок коштів Фонду соціального страхування з тимчасової втрати праце­здатності, затвердженого постановою правління Фонду від 25.02.2009 №12, передбачено надання застрахованим особам і членам їхніх сімей санаторно-курортних послуг з комплексного лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань з максимальним використанням природних лікувальних ресурсів, фізіотерапевтичних методів, дієтотерапії, лікувальної фізкультури та забезпечення належних культурно-побутових умов на базі санаторно-курортних закладів, розташованих на територіях курортів державного та місцевого значення або в лікувально-оздоровчих місцевостях.

Не беруся стверджувати, що нова редакція Закону перекреслює можливість отримання послуг з медичної реабілітації та профілактики захворювань у санаторно-курортних закладах, і відповідні роз’яснення повинні надати спеціалісти, та, на мій погляд, не можна прирівнювати або тлумачити термін «лікування» як медична реабілітація, профілактика захворювань.

Тепер щодо змін, які відбулись у соціальному страхуванні від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання. У новому Законі є розділ V під назвою «Загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності».

І тут розпочинається найцікавіше…

Ірина Калиновська,
начальник управління нормативно-правового
та юридичного забезпечення Держгірпромнагляду

president banner1 banner4 banner3 banner2 banner5