Андрій Демчук: «Перемогами у спорті привертаємо увагу до проблем інвалідів»


3 грудня – Міжнародний день інвалідів.
Як показує практика, інваліди можуть бути і стають повноцінними членами суспільства, відмінними фахівцями, активними людьми, які надихають багатьох, зокрема й абсолютно здорових членів нашого суспільства, на благородні, суспільно корисні справи.

Зінаїда Купира, власкор

Андрій Демчук – паралімпійський чемпіон Олімпіади в Ріо-де-Жанейро з фехтування. У свої 29 років Андрій:

  • має дві вищі освіти: закінчив Національний університет «Львівська політехніка» та Львівський державний університет фізичного виховання;
  • є асистентом кафедри ІСМ ІКНІ (інформаційних систем та мереж Інституту комп’ютерних наук та інформаційних технологій);
  • захистив дисертацію на тему «Математичне та програмне забезпечення подання відеоконтенту для осіб з вадами зору», кандидат технічних наук;
  • заслужений майстер спорту України;
  • є благодійником і волонтером.

З Андрієм я спілкувалась у стінах «Львівської політехніки» на його робочому місці на кафедрі. Розмовляли про спорт, про можливості інвалідів в Україні, про роботу тощо.

– Андрію, поділіться із читачами нашого журналу враженнями від Паралімпіади. Чи вірили Ви у свою перемогу?

– Враження у спортсмена залежать від результату виступу, а на цей результат впливає рівень твоєї підготовки. Я дуже радий, що мені все вдалося, хоча перед Паралімпіадою мав деякі сумніви щодо перемоги. У мене хронічні травми обох ліктів, дістані в результаті тренувань з фехтування. Протягом двох минулих місяців перед Паралімпіадою я тренувався лівою рукою, бо права була на повній реабілітації. Також я мав сильних суперників, серед яких – два спортсмени з Китаю. Досі мені не вдавалося їх перемогти. Але я їхав на Паралімпіаду з вірою в те, що Бог мене підтримає, з надією, що зможу добре виступити, адже я, як і всі спортсмени, посилено попрацював над своєю фізичною формою, був готовий максимально викластися на іграх.

Основним питанням під час підготовки до паралімпійських ігор є психологічний стан спортсменів. На Паралімпіаді ми представляли 3 млн українців з інвалідністю, намагаючись своїми перемогами привернути увагу до проблем інвалідів. Дуже важливо, щоб кожна людина в нашому суспільстві розуміла потреби і труднощі таких співгромадян і по змозі намагалася робити все, що від неї залежить, для поліпшення життя інвалідів.

– Хто або що мало вплив на вибір Вашої професії, які проблеми виникають у Вас на роботі? Чи задоволені Ви своїми умовами праці, наскільки вони зручні та безпечні?

– Колись я мріяв стати журналістом, проте усвідомлював, що за станом здоров’я не зможу в повному обсязі реалізувати свої здібності. Я добре знав математику, а тому вибрав вивчення комп’ютерних наук, про що зовсім не жалкую, адже нині ці знання дуже потрібні в усіх галузях. Вже під час навчання в аспірантурі я вирішив стати дипломованим тренером з фехтування і здобув другу вищу освіту у Львівському університеті фізичної культури.

Уже чотири роки я працюю в університеті викладачем, роботу свою дуже люблю і задоволений нею. У мене добрі, товариські стосунки зі студентами та колегами. Розуміння того, що знання, які здобувають студенти в університеті, їм будуть потрібні, і в майбутньому, працюючи за фахом, вони матимуть гідну винагороду за свій труд, ще більше стимулює мене до роботи. Наш університет дає відмінну базу знань, про що свідчить факт працевлаштування всіх випускників, що навчалися за напрямом комп’ютерні науки.

Єдина проблема в роботі – це брак часу. На мою думку, у нас забагато паперової звітності, на підготовку якої йде чимало часу, який я використовував би зовсім інакше. Але я розумію, що це і є робота.

Наукову роботу проводять усі викладачі в університеті. Протягом року ми маємо готувати наукові матеріали, писати й публікувати статті. Іноді це викликає напругу, але зрозуміло, що завдяки цьому ти розвиваєшся.

Щодо умов праці, то особисто для мене вони належні та безпечні, бо я пересуваюсь за допомогою протезу. Якби я користувався візком, то тут би, очевидно, й не працював. Наше керівництво поступово створює умови для студентів з інвалідністю, які в нас навчаються, серед них є й такі, що переміщаються на візках. Я дуже втішаюся тим, що нині вже зроблено, хай і маленькі, кроки для того, щоб забезпечити рівні права інвалідів та їх участь у житті суспільства.

– Що Ви можете розповісти читачам журналу про охорону праці у Вашому закладі?

– У нашому університеті функціонує відділ з охорони праці, який здійснює контроль за дотриманням вимог відповідних нормативно-правових актів і належні профілактичні заходи. Кожний з викладачів на першому занятті зі студентами проводить бесіди-інструктажі з питань охорони праці. Я розумію, як важливо попередити студентів про можливі небезпеки, застерегти їх від певних дій, які можуть призвести до негативних наслідків.

В університеті ми намагаємося дотримуватися встановлених правил, розуміємо всю важливість поставлених завдань та міру відповідальності за життя і безпеку студентів. Їм, можливо, здається, що викладачі постійно нагадують про загальновідомі речі, іноді вони ігнорують звернення до цієї теми, однак запобігти нещасному випадку – це одне з наших завдань.

– Як Ви оцінюєте рівень соціальної захищеності інвалідів у нашій країні і що, на Вашу думку, ми можемо зробити для поліпшення ситуації?

– Я вважаю, що держава не доопрацьовує в плані соціального захисту і створення умов для людей з інвалідністю, усе залишається лише задекларованим на папері, а нормативно-правові акти повинні «працювати». Потрібно розуміти, що душевна травма набагато складніша та болючіша від фізичної. Держава повинна розробити механізми реалізації здібностей і можливостей людей з інвалідністю. Я вважаю, що держава мусить сприяти реалізації кожного члена суспільства. Коли людина зайнята, вона перестає думати про свої проблеми, фізичні вади та недуги, вона тоді просто живе. Є багато видів роботи, яку інваліди могли б виконувати вдома, проте вони не мають таких пропозицій. Інвалідам не потрібно ніяких бонусів, ніяких потурань у роботі, до них треба ставитися як до повноцінних членів суспільства. Вони мають розуміти, що здатні самостійно забезпечити себе потрібними матеріальними благами. Треба створювати реальні робочі місця, на яких інваліди могли б самовдосконалюватися й навчатися.

Ми маємо різноманітні громадські організації інвалідів, фонди, які також не виконують своїх завдань у повному обсязі. Людей з інвалідністю потрібно згуртовувати, шукати способи для їхнього розвитку, спонукати до самонавчання тощо. Звичайно, важливим є бажання самої людини. Головне, на мою думку, створити такі умови для інвалідів, щоб вони не вважали себе неповноцінними, не відчували на собі співчутливих поглядів, а мали змогу розвивати свої здібності, працювати, заробляти власною працею, відвідувати спортивні заняття. Я був за кордоном, там все зовсім по-іншому. Інвалідів на візках можна побачити всюди: вони можуть виїхати самостійно з дому, заїхати в магазин, скористатися міським транспортом, що, на превеликий жаль, для нас ще є проблемою. Я сподіваюсь, що реформи, які здійснюють у країні, та ухвалювані нормативно-правові акти будуть спрямовані на вирішення проблем людей з інвалідністю, зокрема на їх залучення до суспільного життя. Але основне – це забезпечення інвалідів роботою, адже в Україні їм знайти її дуже непросто, особливо якщо людина має проблеми з пересуванням. Своїм знайомим, друзям і взагалі всім людям з інвалідністю я раджу не впадати у відчай, не засиджуватися вдома, а працювати над собою, пропонувати свою кандидатуру роботодавцям, стукати у двері до чиновників, просити їх про допомогу, і тоді все складеться добре. У мене також є певні проблеми, але завдяки роботі й спортивним заняттям я не маю часу на них зациклюватись, я просто радію життю.

– Як Львів відзначив Вашу перемогу на Паралімпіаді?

– Мер вручив мені золотий герб Львова, і я цим дуже пишаюся. Пообіцяв квартиру, але процес очікування затягується…

– Що Ви побажаєте журналу «Охорона праці»?

– Вашому журналу я бажаю процвітання, розвитку, багато передплатників. Нехай він допомагає працівникам і роботодавцям реально оцінювати можливу небезпеку на робочому місці та усвідомлювати важливість дотримання вимог нормативно-правових актів у цій сфері, що буде сприяти запобіганню травматизму і зменшенню кількості нещасних випадків на виробництві.

president banner1 banner4 banner3 banner2 banner5
Замовити дзвінок